12 квітня минає рік, як
відійшла до Господа Надія Денисівна Бабич. Колись Надія Денисівна написала: «Памʼять…
Вона є тоді, коли ти когось або щось згадуєш. … Що частіше згадуватимемо – то
ціннішою буде річ і дорожчим імʼя». Ми не перестаємо згадувати надзвичайно
дороге нам імʼя цієї людини – нашого Вчителя, Наставника, Порадника,
справжнього Філолога.
Слово стало не тільки
фахом Надії Денисівни, воно було її покликанням: вона жила у Слові й зі Словом.
Про це говорять назви її праць: «Сила мовленого слова» (1996), «І свого слова
доточу: Роздуми з нагоди…» (2004), «Небайдужим поглядом» (2008), «Богословський
стиль української мови у контексті стилістичної науки» (2009), «Магія слова для
всього живого» (2012).
Надія Денисівна все своє
свідоме життя вболівала за долю України, її культуру, мову. Мала одну життєву і
політичну позицію – «позицію людини, яка любить батьківську землю, її мову і
людей, які цим двом символам свідомого буття не зраджують».
Колись на запитання
журналіста «Щодо рідної мови, скажіть, будь ласка, наскільки для Вас принципово
розмовляти лише українською? Чи це не є принцип?» відповіла: «Це не принцип, це
моя внутрішня потреба, але якщо я знаю, що людина не володіє українською мовою
чи у неї не було умов або підстав її вивчити, можу перейти на її мову. Це
вважається, як кажуть, ознакою вихованості. Але, на превеликий жаль, так чинять
лише українці. Так не чинять представники інших мов, які знають, але ігнорують
українську. І тут уже для мене є принципово, адже так топтати цінності народу,
держава якого стала для тебе твоєю другою рідною землею, – це наруга. Навіть
своєрідний моральний злочин». Так Надія Денисівна жила і цього навчала інших.
Сьогодні, як ніколи, є
актуальними її роздуми про значення української
мови як рідної і державної у житті кожного українця:
Можливо, самоідентифікація зі своїм народом, усвідомлення
своєї відповідальності за все, що відбувається в суспільстві, а не лише у своїй
родині, перспектива необхідності колись дати звіт про те, як жив, чому служив,
скерує небайдужу людину на шлях служіння Вищій Істині, яка є «початком і
кінцем».
Якщо засобом пізнання є чужа мова, то вона, безсумнівно,
стане рушієм і чужої духовності. Це стосується і культури, і моралі, і релігії.
Літературна мова стає обʼєднувальним чинником гармонізації
суспільства: щоб такою мовою виховувався цілий народ і щоб мовна мішанина
(суржик) не перешкоджала розвиткові і соборності літературної мови і єдності
народу.
Роздвоєність суспільства українського залежить ще й від
ставлення до минулого і ставлення до майбутнього.
Елементарно: на посаду ти не йдеш, не володіючи українською
мовою. Потрібна не довідка про те, що цей державний службовець володіє
українською мовою, а іспит, і час від часу – контроль: чи він послуговується на
службі державною мовою. Більше нічого не треба. Я знаю багато справжніх росіян,
що давно добре володіють українською мовою. Якщо людина хоче – вона легко
оволодіє мовою. Якщо ж вперто й цілеспрямовано чинить спротив цьому – значить,
вона ворог на цій землі. Вона і цю землю і мене зневажає, ненавидить. Як таку
людину можна шанувати?
Не вважаю, що «борюся» за українську мову – нею працюю і в
ній працюю. «Боротись» – це значить вдовбувати в заскорузлі голови «малоросів»,
серед них манкуртів, що кусали груди матері, яка вигодувала тебе молоком і
влила в твої жили українську кров, – щонайменше підло, а в зашорені голови
всіляких шовіністів – що кожен народ має генетичне (Богом дане! – а вони ж
сьогодні такі «божі»!) право на своїй землі жити своєю мовою. А це – боротьба з
«вітряними млинами». Або все одно, що битися головою об мур, що тріщить, а мур
– ані руш. Я не донкіхотка і не каменяр (тут можна було б посперечатися з
Надією Денисівною. – І. Г.) Цьому «мурові» треба державної політики, пастиря,
який покаже і накаже, навчивши підпасичів дбати про своє, а не сусідське
пасовище…
То що ж ви, патріоти, хочете з цього «общества» зробити
свідоме суспільство? Воно ж не знає завдання державної мови, бо не хоче цього
знати. Воно не знає ані історії, ані духовної культури народу – носія цієї
мови, і твердить у храмі Господньому і на собраніях, що Україна – це Русь, а
отже до «русского» і повернутися треба. О часи, о звичаї!
Та головне – усвідомлення усіма права кожного бути господарем
у власному домі. А господар із сусідом буде жити по-братськи, якщо той його
поважатиме, якщо не прагнутиме знищити його генетичний код і якщо не чинитиме
за формулою: «Що твоє – то і моє, але що моє – то не твоє».
Можливість використання мови з політичною метою полягає в її
здатності згуртовувати членів етносу, особливо в екстремальних умовах, ставати
могутнім засобом мобілізації мас за інтереси спільноти.
Мова – особлива реальність. З нею не можна фальшивити, бо
вона розвінчує кривдника і звучанням, й емоційним змістом. Саме на цьому
спекулювали ті, що хотіли довести несамодостатність української мови. І
найлегше це доведення їм вдавалося тоді, коли вони називали імена тих, хто мав
високий соціальний щабель, покинувши в основі драбини рідну материнську мову.
Та сумно з причини іншої: по-державному не дуже гомонять
буковинці. Держави-пришельці про бажання вчити державну мову не запитували, бо
цей обовʼязок не обговорюється ніде у світі. А от Україна у себе вдома вже
понад десять років (статтю датовано 2002 роком. – І. Г.) розмірковує, як їй
поводитися з «разноязычным» населенням. А «язык» (мова) має вести до однієї
мети – благополучної для людини держави, яка такою не буде, поки не буде
високої дисципліни. У функціонуванні державної української мови також.
Та все ж на рівні, що зветься офіційним, мусить вживатися
одна мова. В Україні – українська. І не мова у тім винна, що так довго вона не
мала цієї функції, – винні люди. Вони ж мусять рятувати ситуацію, рятувати
бодай для своїх дітей, бо коли ті прийдуть до матеріального статку, то захочуть
і до душі прислухатися. А її або не буде, або занадто пізно виявиться шукати
для неї бальзаму – мови рідної. Невже така перспектива не лякає?
А Людині не може бути байдуже, в якому світі й серед кого в
майбутньому житиме її дитина. І якщо дала тобі доля ще один шанс врятувати свою
самобутність, не зашкодивши цим жодній із таких же самобутностей, то не
скористатися з цього шансу є протиприродним. І досить чекати, що хтось
«перевиховає» – виховаймо кожен своїх дітей у любові свого і повазі до чужого.
Ось і тепер хтось мусить пояснювати, що якщо ти не вивчив
мови народу, на землі якого ти живеш, то ти – або гість, що не планує надовго
затримуватись, або нездара, або агресор.
Переучуватися… Часом це марна спроба. Часом – марудна справа.
Часом же – насолода. Якщо віриш у доцільність і перспективу розпочатого. Так із
мовою: якщо не прийде українців усвідомлення мови як духовної першооснови
нації, а до людей інших національностей – повага до цього усвідомлення, мова не
буде допомагати людям формувати своє інтелектуальне і духовне майбутнє (жаль,
що так «туго» приходить це розуміння). І допоки буде хоч хтось і в цьому
питання послуговуватися тезою «можу, але не хочу», то не буде нічого доброго ні
в економіці, ні в політиці, ні в моральності суспільства.
Інтенсивне просування в будь-яку країну чужої для неї мови є
актом мовної агресії, яка руйнує цілісність
національного біополя і підриває його життєспроможність. Саме тому
могутні держави дбають про збереження власної мови й енергійно протидіють
експансії чужих мов. Настав час цю істину зрозуміти й українцям.
